До питання концепції викладання історії України в школах

Останнім часом в Україні спостерігається значне зростання інтересу до історії. Це обумовлено тим, що проблеми історії в нашій країні стали потужним інструментом політики, і залишатися поза цим процесом неможливо. 

Безумовно, історики всіх часів не були повністю вільними від прийнятої в суспільстві системи поглядів та інтересів відповідних до епохи. Саме з цим пов'язана після оголошення незалежності України необхідність переусвідомити історичні процеси і події, дати оцінку тим чи іншим явищам, окремим особистостям, здобути необхідний досвід.

Потрібно було, перш за все, позбавитись від надмірної ідеологізації історичної науки, від значного перебільшення ролі комуністичної партії, її лідерів, як в соціальних процесах в суспільстві, так і в абсолютизації марксистсько-ленінської теорії.

Такі спроби були зроблені в перші роки незалежності, але вони не привели ані до створення концепції викладання історії України, ані до написання задовільних підручників. Тому в 2009 році Інститут національної пам'яті підготував концепції, а також серію програм викладання історії України в школі. Ці документи були названі проектами і до їх обговорення було запрошено істориків, учителів, методистів, викладачів історії, українську громадськість. Але широкого обговорення не вийшло. До влади прийшли політичні сили з дещо відмінними ідеологічними поглядами, і знову була поставлена проблема нових підручників, учбових програм з відповідними концептуальними поглядами. Постійним залишається тільки жорсткий ідеологічний тиск, міняється тільки його полярність.

Не зовсім зрозумілим є взагалі створення Інституту пам'яті, який підпорядкований не Академії наук, а Кабінету міністрів. Виходить, що Інститут історії України НАНУ – без пам'яті, а інститут пам'яті – без історії. Може, треба створити ще один інститут – історичної пам'яті.

Як наслідок, такий розподіл істориків призвів до відчутної різниці в поглядах на концептуальні підходи в вивченні та викладанні історії України. І головна причина цього в існуванні різних історичних шкіл в етнічних регіонах України, що складались протягом століть, під впливом подій, які відбувались в Австро-Угорщині, Польщі, Литві, Румунії, Росії, СРСР і відповідних регіонах України, що входили протягом століть до складу вказаних держав.

В цих умовах надзвичайно важко створити концепцію і єдині програми, які б задовольнили різні погляди на історичне минуле.

Проект, запропонований Інститутом пам'яті, не дуже і намагався знайти найменш суперечливі підходи до моделювання поглядів на історичне минуле.

Починаючи з 5-го класу помітне намагання «європеїзувати» історію України, показати, що вплив Європи на Україну був значно більшим, ніж вплив Росії.

Тема «Століття війн і революцій» (XX століття) наповнена негативними явищами (поразка національної революції 1917–1921pp., голодомор, винищення інтелігенції, боротьба проти нацистів та Радянського Союзу). Таке враження, що окрім указаних подій в Україні більш нічого і не було.

В програмі для сьомого класу «Історія України. Середні віки» відсутні пріоритети, незрозуміло, про що йдеться – про українців чи східних слов'ян, русичів чи варягів, «Руську землю», Київську Русь, Галичину чи Волинську державу. Відомо, що Галицьке і Волинське князівства були об'єднані за Романа Мстиславовича Галицького, а після його смерті розділились.

Безумовно, існування Галицько-Волинського князівства – видатна подія в історії України, але неправильно протиставляти її існуванню Київської Русі. А такі намагання існують, і приклад тому – розміщення над проектом Великого Герба України, запропонованого істориками західного регіону, корони. Незрозуміло тільки, що вона символізує – історію чи майбутнє.

Дещо ідеалізовано виглядає благотворний західний вплив в останню третину XVI століття. Люблінська унія 1569 року, гарантії якої порушувалися раз у раз, створення для уніатів Руського патріархату виглядає як засвоєння українцями західної культури. Виходячи з цього, невмотивовано подається визвольна війна середини XVII століття. За що і проти кого боролися козаки, селяни та міщани? Хто і яких прав їм не давав? Битви під Жовтими Водами, Пилявцями, Корсунем відбувалися з «королівськими військами».

Виключно негативно показані Переяславські угоди. Сама назва «Московія» не відповідає історичній дійсності. Адже Олексій Михайлович носив офіційний титул царя всієї Русі.

Вся козацька історія від Б. Хмельницького до І. Мазепи видається як пошуки гетьманами України політичних протекторів. І. Виговський орієнтувався на Польщу, І. Брюховецький і І. Самойлович – на Москву, П. Дорошенко – на Стамбул. І. Мазепа начебто намагався усамостійнити Україну. Але відомо, що порвавши з Петром І, І. Мазепа підпадав під вплив Карла XII та польського короля Станіслава Ліщинського. І взагалі оцінку діяльності І. Мазепи треба розглядати не тільки з точки зору благих намірів, а із впливу на подальший хід розвитку України. Чим обернулось для України рішення гетьмана – добром чи злом?

Історія України XIX і перших двох десятиліть XX століття справедливо запрограмована як історія двох імперій – Російської та Австро-Угорської, але із порівняльних характеристик влад двох імперій напрошується висновок, що в підавстрійській частині України порядки були більш гуманні, ніж в підросійській. Але фактичні історичні дані свідчать, що в ліберальній Австрії українці не мали доступу до державного управління, а ось концентраційні табори для русинів були (Телергоф, Терезин). А в Російській імперії українці були канцлерами, міністрами, гетьманами (Розумовські, Безбородки, Кочубеї, Трощинські).

В Австрії Галичина була найвідсталішою провінцією, а Україна становила собою індустріальне зосередження всієї Російської імперії. Не зайвим було б нагадати про масову еміграцію галичан за океан, порівняти розвиток освіти, науки, культури двох Україн.

У висвітленні революційних подій в Україні 1917–1921 pоків теж не спостерігається балансу. Широко – про Українську Центральну Раду, Українську Державу Павла Скоропадського, Директорію і Західно-Українську Народну Республіку, і надто скромно – про Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Не кажучи вже про Донецько-Криворізьку Республіку, Одеську, Донську, Республіку Тавриди, Кримську Автономну Республіку, Кримську Радянську Республіку, Галицьку Радянську Соціалістичну Республіку, яка вже точно будувалась не москалями.

Однобічно висвітлені діячі революційних подій. З одного боку – В. Винниченко, П. Скоропадський, С. Петлюра, Є. Петрушевич, Д. Вітовський, Ю.Тютюнник та ін., з другого – В. Затонський. Серед військових діячів: Н. Махно, М. Григор'єв, отаман Зелений, а з другого боку ані згадки про О. Пархоменка, М. Щорса та ін. Історична об'єктивність вимагає, щоб були названі всі сторони подій, хто і кого переміг.

Програма історії України 1921–1945 pp. витримана у відверто негативному ставленні до Радянського Союзу. Тоталітарний радянський режим названий тотожним фашизму. Можна цілком погодитись з жахливими явищами, яким зроблена об'єктивна оцінка: голодомор, система ГУЛАГ, каральні репресії, але ці явища відбувались в Україні з українцями і не були виключно імпортовані з-за кордону.

Не можна також абстрагуватися від помітних досягнень України в сфері науки, культури, освіти, економіки. Не згадані визнані письменники, діячі культури, науки, які працювали в радянський період. Якщо в програмі говориться, що культура і наука перебували в лещатах ідеології, то сьогодні можна сказати, що вони попали в інші лещата.

Найбільше нарікань викликає історичний етап, який в проекті Інституту пам'яті отримав назву «Україна в роки Другої світової війни», мабуть, точніше було б сказати «Україна в Другій світовій війні», тому що Україна була безпосереднім учасником війни, а не сторонній свідок. В радянській історіографії вона мала назву Великої Вітчизняної війни. Нова назва, на мій погляд, не є аргументованою і переконливою, тим більше вона не переконлива для мільйонів учасників війни, ветеранів і людей, які її пережили і були безпосередніми свідками. Це питання обговорювалось в 2011 році за круглим столом за ініціативою обласної держадміністрації за участю ветеранів війни та істориків, де було визнано необгрунтованим вилучення з підручників визначення війни як Вітчизняної.

В визначенні характеру національно-визвольного руху ОУН, УПА недостатньо об'єктивності і критичності. Багато говориться про позитивні моменти руху і замовчуються помилки, прорахунки, недоліки, від чого складається враження нещирості та неправдивості викладеного.

Можна погодитися з академіком П.П. Толочко, який підводячи підсумки розгляду концепції та програм, запропонованих Інститутом пам'яті констатував, що ці документи принципово не відрізняються від існуючих раніше підручників, і сьогодні слід не доопрацьовувати їх, а створювати нові, доручивши це кільком колективам авторів на базі НАНУ і Міністерства освіти.

Георгій КРАПИВКА, кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії та суспільно-гуманітарних дисциплін ЗОІГШО