Нацистська принцеса

Вона ще жива, старша дочка рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера, яка як і раніше не збирається відмовлятися від свого батька, котрий став чудовиськом ХХ століття. Більш того, вона намагається продовжити його справу. Звуть цю, на перший погляд, нешкідливу мюнхенську пенсіонерку Гудрун Бурвітц.

 

Вона залишилася вірна пам’яті свого батька. Чому? Хіба не знала, що на совісті її татуся шість мільйонів знищених ним євреїв і мільйони життів людей інших національностей? Вона не могла цього не бачити або не розуміти. Адже тато часто брав її з собою, інспектуючи концтабори.

…Англійська в’язниця. Гудрун і Маргарет Гіммлер чекають допиту. Їх заарештували 13 травня 1945 року. Маргарет виглядає втомленою і відчуженою. Вона глибоко шкодує про те, що якимось чином причетна до Гіммлера. 15-річна Гудрун немов залізний солдат, зібрана, напружена і сповнена рішучості відстоювати честь свого батька.

 
Допит веде молодий англійський офіцер. Першою допитують мати. Гудрун сидить поруч на стільці біля стіни. Біля неї конвоїр.
– Назвіть своє ім’я, – питає офіцер.
– Маргарет фон Боден, – відповідає Маргарет.
– Що ви можете сказати про діяльність свого чоловіка?
– Мало. Я лише знаю, що він був рейхсфюрером СС. Наш шлюб виявився невдалим. І ми жили нарізно.
– Де ви жили?
– Ми з дочкою жили за 700 кілометрів від Генріха, в баварському містечку Тегензе, в передгір’ї Альп.
– Гіммлер підтримував з вами зв’язок?
– Він приїжджав іноді, щоби побачитися з дочкою. У нього була молода коханка –його секретарка. Він з нею жив.
– Ви брали участь у діяльності чоловіка, підтримували його?
– Я майже нічого про неї не знала. Він служив великій Німеччині, і мені було достатньо цієї інформації про його службу.
– Ви знали, що за його наказом знищували євреїв?
– Ні. Але він не любив євреїв.
– Якщо вас відпустять, куди ви поїдете? Чи є у вас родичі, друзі?
– Ні. Я не знаю. Ні. Відпустіть нас, ми ні в чому не винні.
– Ви маєте гроші?
– Жодного пфеннінга.
– І прикрас немає?
– Нічого.
– Тоді вам краще повернутися у ваш барак. Я не можу виставити вас з дочкою на вулицю просто так.
Мати піднімається зі стільця, плететься до стіни, де сидить дочка. Перед слідчим сідає Гудрун Гіммлер.
– Ваше ім’я?
– Гудрун Гіммлер.
– Напевно, вам соромно носити ім’я свого батька?
– Ні! (твердо і з гідністю) Я ним пишаюся. Я хочу бути такою ж, як мій батько.
– Вам відомо, що ваш батько знищив в таборах смерті мільйони людей?
– Мій батько був доброю людиною. Він називав мене Пуппі, тобто Лялечка, і з раннього дитинства брав з собою на різні партійні та державні заходи. Перші роки війни були для мене найщасливішими. Батько надсилав за мною військовий літак, щоб ми могли кілька годин побути з ним в Берліні, він дарував мені дорогі подарунки. Ось ця старовинна срібна брошка, на якій зображені чотири кінські голови, складені у свастику, я з нею ніколи не розлучаюся.
– Це нацистський знак!
– Це подарунок батька!
– Ви бачили Гітлера?
– Так. Я дарувала квіти фюреру, а він частіше за інших дітей тріпав мене по щоці. Дарував мені цукерки і ляльок. Садив на коліна.
– Ви бували в таборах для ув’язнених?
– Так, дуже часто. Ми були в концтаборі Дахау. Це було прекрасно.
– За 12 років існування Третього рейху в Дахау були вбиті 43 тис. осіб. Вам про це відомо?
– Це наклеп…

– Залиште їх в камері, – звертається офіцер до конвоїра. – Цій дівчині, по-моєму, почуття сорому незнайоме. Вона щиро вірить, що її батько любив дітей і вирощував в концтаборах кріп і моркву.

 

У 1947 році матір і дочку звільнили з англійської в’ язниці. У 1951-му Гудрун склала іспити і стала підмайстром кравця. Того ж року вона отримала посвідчення про денацифікацію. Їй заявили, що вона не відповідає за злочини свого батька.Але коли її запитували, хто її батько, незмінно відповідала: «Рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер»…

 

Старенька ще жива. Їй 88 років, вона живе в передмісті Мюнхена в Фюрстенріде з чоловіком Вольфом-Дітером. Гудрун є активним членом неонацистської організації, яка ховається під благодійною назвою «Тиха допомога» (Stille Hilfe).

 

Для публіки тихенька мюнхенська пенсіонерка стверджує, що допомагає людям похилого віку і вбогим, насправді ж з 1951 року її тиха допомога розповсюджується виключно на тих, хто втік від правосуддя колишніх нацистських злочинців. Підлеглих і соратників її батька. Вона – живий символ руху неонацистів і велике цабе в «Тихій допомозі», яка, на переконання багатьох, фінансує нелегальні неонацистські організації в Німеччині та інших країнах Європи.

 

Її вважають принцесою нацистів і досі на таємних зборах ультраправих вітають, як вітали її батька: клацають каблуками, підкидаючи руку з вигуком «Хайль!»

 

Є люди, які вірять, що вона просто допомагає людям похилого віку. І це благородна гуманна місія. Мовляв, старість і смерть рівняють всіх: і катів, і їхніх жертв. Але злочини проти людяності не мають терміну давності.

 

А тим часом в її організації зараз беруть участь більше 1000 осіб. Вона отримує гроші від багатих промисловців, які симпатизують нацистам. У 1951 році Stille Hilfe займалася переправленням нацистських злочинців за кордон. Пізніше з’явилася необхідність забезпечити старіючих есесівців висококваліфікованою медичною допомогою, забезпечувати їхнє перебування в будинках для людей похилого віку та пансіонах. Оплачувати їх адвокатів на судах, які не припиняються над нацистами і досьогодні. Дочка продовжує справу батька, акуратно і методично працюючи над темою «безкарності зла».

 

Це вона допомагала главі гестапо ліонському м’ясникові Клаусу Барб’є, кровожерному охоронцеві концтабору Терезієнштадт в Чехії Антону Маллоту і «фурії з Майданека» Ерне Валліш. Жаліслива бабуся оплачувала їх адвокатів і відвідувала в будинку для літніх людей.

 

Організація Гудрун оплачувала захист в суді есесівця Самуеля Кунца, який звинувачувався у вбивстві 437 тис. євреїв в таборі Белжець на території окупованої Польщі. Вона допомагала дев’яносторічному Клаасу Карелу Фаберу, який служив в СС в Голландії, де вбивав євреїв. Завдяки її зусиллям, Фабер уникнув екстрадиції на батьківщину з Німеччини, де жив в мирі та спокої.

 

Німецька влада запевняє, що «Тиха допомога» і Гудрун Бурвітц знаходяться під їх постійним контролем і змушені визнати, що ні вона, ні Stille Hilfe не порушують законів, і закрити організацію або заборонити її як антиконституційну неможливо. Вся їх діяльність знаходиться в правових рамках, які не забороняють допомагати старим і бідним, яким би не було їхнє минуле або яких би поглядів вони не дотримувалися.

 

Єдине, чого змогли досягти борці з нацизмом, – позбавити Stille Hilfe статусу благодійної організації. Тепер її діяльність оподатковується. Але для компанії, котра має чимало спонсорів, це не має великого значення.

 

От і все! Гідна дочка свого батька продовжує його справу! І демократичний уряд Німеччини нічого не може з нею зробити. Або не хоче...

Вірус чуми нікуди не зникає, він «може десятиліттями спати де-небудь в завитках меблів або в стосі білизни, терпляче очікуючи свого часу в спальні, в підвалі, у валізі, в носових хустках і в паперах і, можливо, прийде на горе і в повчання людям такий день, коли чума розбудить пацюків і пошле їх здихати на вулиці щасливого міста», – так в середині ХХ століття писав нобелівський лауреат Альбер Камю, попереджаючи людство про силу зла.
Чому люди в деяких країнах підтримують цей вірус сьогодні? Невже вони нічого не пам’ятають або не вірять в те, що він не вмирає, а тільки чекає, коли можна буде вискалитися і вискочити з тіні, як голодний вовк, щоб схопити людство за стегно в той момент, коли воно буде мирно спочивати у своєму благополуччі і безпеці.

 

Можливо, нам все-таки варто згадати слова чудового гуманіста Камю, який писав свою «Чуму» з власних вражень від окупації Парижа: «Єдиний спосіб об’єднати людей – це наслати на них чуму»…

 

Источник Позиция