Наша мова

Кампанія за українську мову у всіх сферах життя триває від початку незалежності нашої країни. Завідсутності здорової дискусії між адептами і противниками вона набула декларативних рис, які проявляються в локальній словесній перепалці на підвищених нотах. Наприклад, з боку Лариси Ніцой, що називає себе письменницею. Вона, коли в торгових точках «говори українською» на обслуговуючий персонал це не діє, то викликає поліцію. Але такі меседжі тільки піднімають градус збудження в соцмережах у вигляді осуду або насмішок (кому що подобається) і не більше.

Хоча мене як щирого прихильника утвердження рідної мови вельми обурює, що на боротьбу за його право на життя дивляться байдуже мільйони співгромадян. При цьому нема за що ображатись на російськомовних за їх російську, а також опускатисьдо рівня Ніцой. Більш того, ми змушені спілкуватися із багатьма людьми російською тільки із поваги до їх ментального права говорити тією мовою, якою вони думають.

Ймовірно, багато хто шукає відповідь на питання, чому так відбувається? Пропоную уявитисебе школярами і погортати підручник з українського народознавства. Там наочно показані звичаї, народні костюми, традиційні житла кожного етнографічного регіону України – Наддніпрянщини, Слобожанщини, Поділля, Полісся, Волині, Буковини... Так от, до якого з названих регіонів належить, приміром, Одеса?..

Справа в тому, що «Південна Пальміра» аж до кінця XVIII століття не мала стосунку до української історії. Тут не з’являлося давньоруських князівств і польська шляхта не закріпачувала тамтешніх селян, не накидала їм унії, а місцеві українці (???) не запроваджували братств. Оспівані Кобзарем загони Наливайка і Сагайдачного формувалися в інших місцях. Богдан Хмельницький обійшов цей край стороною, також як і гайдамаки їм не цікавилися... Нічого іншого в підручниках з української історії не написано, будь вони імперські або олігархічні, видані в Києві, Львові або Оттаві.

Щодо Одеси нам відомо, що це центр торгівлі і мореплавства, анекдотів і гуморини, а також високої духовної культури. Там жив Рішельє, Пушкін, Гоголь, співав Утьосов, створювався «Броненосець «Потьомкін». Та що гріха таїти – це не зовсім українські маркери, скоріше – інтернаціональні. Цей край має більше тюркську складову в історії. Навіть назва міста є топонімом тюркського походження – Едісан (Yedisan – від татарської Єдисанської орди, що кочувала в степах Північного Причорномор’я у XVIII столітті).

Звісно, на різних історичних етапах в міську громаду влилися сотні тисяч етнічних українців, але вони чомусь ставали російськомовними одеситами. Так, там були і є активні україномовні, але без особливого домінування.

Переходячи від «перлини біля моря» до інших регіонів України не можна не спостерігати схожих проблем з українською самоідентифікацією. Візьмемо Маріуполь: з самої назви також стирчать неукраїнські вуха. Він названий на честь цариці Марії Федорівни, дружини імператора Павла I, а друга частина назви міста має давньогрецькі корені (polis – місто). Там досі зустрічаються люди геть не з українськими прізвищами: Анастасов, Куїнджі, Ногай, Нефелиди, Озулу тощо. Зайве підкреслювати, поселенням для яких народів спочатку був Маріуполь. У Східній та Південній Україні досить міст, де багато українців залишаються російськомовними – Херсон, Запоріжжя, Харків, Маріуполь, Дніпро, Миколаїв... Їм чомусь більше до вподоби і російськомовний ефір.

З цього приводу на початку квітня глава української організації «Просвіта» Павло Мовчан обурився тим, що більшість телеканалів країни продовжують вести мовлення російською мовою. За його словами, свідоме вживання російської мови в ЗМІ загрожує «демонтажем і продажем» країни. Ну, це він, напевне, загнув. Мало хто з російськомовних співгромадян має уявлення про те, що хтось когось насильно русифікує. Вони так розмовляють природньо. При цьому кажуть (взято з телефонних звернень наших читачів – ред.), «будь ласка, розширюйте використання української мови, та лишить наших улюблених акторів і співаків».

Загалом «українопроблемною» є значна частина нашої території, де розташовані вісім з десятки найбільших міст України та виробляється понад 2/3 національного ВВП. Так ось, мабуть, в цих містах Ірина Фаріон запропонувала своєрідний план розв’язання мовної проблеми: «Допоможе соціальний ліфт. Не дати освіти і роботи! Защебечутьмоментально. І не реагувати на російську мову. Вона повинна бути в Україні незрозумілою. Тоді заговорять».

Не будемо опускатися до коментарів щодо вищесказаного, а продовжимо про глобальне. У класичномутрактуванні високий рівень «зросійщеності» півдня і сходу України пояснюється давністю перебування цих територій у складі Росії та інтенсивністю їх заселення неукраїнцями. Проте як тоді пояснити поширення російськомовності в буковинських і закарпатських містах? Ці території значно пізніше увійшли до складу московської імперії і там сторонніх обмаль...

Та можепошукати острівці щирого українського слова в селах? Мені доводилося спілкуватись з сільським середовищем, і це викликало смуток. На звернення до селянина літературною українською мовою у відповідь чувся зовсім інший говір. Там у побутовому спілкуванні вживають суржик, який за всіма ознаками є чи то українським діалектом, чи то... російським (???).

Але чому? Адже це українська земля, населена українцями і розмовляли вони завжди українською (почитайте класиків), однак звідки там взялася російська? Вищезгадана Ірина Фаріон, напевно, знає відповідь на це питання і навіть знає, що з цим робити. Проте їй як вченому-мовознавцю (доктор філологічних наук, професор) варто було б зануритись в протилежне питання: коли і звідки на нашихземлях взялося українське слово?

...Якщо ви запитаєте сільського жителя, як він бореться за українську мову, то в кращому випадку той відмовчиться, мовляв – інших турбот достатньо. Так що нині тільки міста декларують єдину рідну мову, а сільська Україна залишається до цього процесу цілком байдужою.

До речі, за радянських часівтакож спостерігалася українізація суспільства, але винятково в адміністративному порядку, так би мовити, для галочки. А зараз для багатьох співгромадян ця тема – подразник, яким вельми охоче маніпулюють різні антиукраїнські елементи. Ось цей фактор і має «демонтуючі» ознаки, кажучи словами Павла Мовчана. Напевно, щоб дзвінкіше зазвучало українське слово, потрібні ґрунтовні зрушення в економічному та соціальному плані, і тоді точно «защебечем миттєво».

Источник Позиция