Пам’яті Каменяра: Кандидат народа

 

Проте, крім літературної діяльності у Каменяра було вельми насиченим друге життя – політичне. Саме Франко був першим головою першої української політичної партії – Русько-української радикальної партії. Очолюючи її, поет став першим справжнім українським політичним лідером. Не просто громадським діячем, а фаховим політиком.

Публікуємо скорочено історичний нарис, що описує період кінця ХІХ ст., у якому Іван Франко постає перед читачем з інших маловідомих нам засад.

Австрією трясла передвиборна лихоманка. Заворушилися, як мурашки, нероби-політики різних мастей у надії здобути тепленьке місце. Франко бачив їх, як на народних зборах розпиналися, буцімто готові йти на муки за народ, а потім програвали в карти тисячі і благали кредиту у ворогів того народу. Бачив газетярів, що в своїх газетах кидали громи на донощиків і самі тут же доносили ворогам про все, що діялося в їхньому таборі. Він бачив учителів, що перед молоддю обпльовували науку і лаяли саму ту молодь, що горнеться до школи, прагнучи освіти. Бачив те все і не міг мовчати. Насувалися вибори.

Австрійська конституція так накрутила з виборчим правом, що бідному галицькому селянинові годі було тут розібратися. Із 6 мільйонів усього населення Галичини більше половини, тобто понад 3 мільйони, були жінки і діти. Майже 520 тисяч найбідніших селян і робітників зовсім не мали права голосу. Міщани більших міст, яких нараховувалось 74 тисячі, обирали 20 депутатів. Близько 3-х тисяч капіталістів, купців, промисловців через посередництво промислово-торгових палат обирали 3 депутатів, а 2253 власники великих земельних наділів обирали 44 депутати. Ця конституційна арифметика була малодоступною для селян.

 

І тут у віденській газеті Die Zeit з’являється стаття Франка про селянський рух у Галичині, де він гостро критикував різних пустомель-демократів, писав про безстидне плазування польської шляхти перед цісарем Австрії. Показав, що демократія для них тільки розвага, коли вони виголошують тости й промови на святкових зборах та обідах, а в житті плазують, вислужуються, вишукують різні посади, йдуть дорогою протекції.

 

Ця стаття наробила більше переполоху і справила сильніше враження в Австрії, ніж виступи усіх галицьких послів у парламенті разом узятих. А голос письменника вже лунав серед виборців. У неділю, 6 жовтня 1896 року, Іван Франко виїхав у Перемишль на передвиборні збори як кореспондент газети Kurjer Lwowski. На вибори була висунута кандидатура доктора Антоневича, та селяни виступили проти і на другий день вислали своїх делегатів у Львів до Франка з просьбою стати їх кандидатом. Він прекрасно розумів, що його чекає, знав, що ніколи не допустять «працюючі нероби» його за депутатську трибуну, але й знав, що його народ стогне, поневолений у ярмі, і серце не дозволило відмовити. Це був новий удар у кубло холуйства. Налякані псевдодемократи зчинили страшенний галас, виступаючи проти письменника.

 

Хоч Франко не мав практики закулісної політичної боротьби і підтримки впливових політиканів, але з ним ідуть селяни. Він не має грошей, щоб купити собі голоси, але в його руках була правда та вміння довести її до серця селянина. В той же час потоки різних наклепів та брутальної лайки полилися з трибун та сторінок різних газет. Які тільки сміхотворні звинувачення не вишукували. Одні твердили, що Франко висуває свою кандидатуру, бо продався Францу Йосифу, другі казали, що польській шляхті, треті, – що на вибори шлють йому гроші з Росії.

 

Франко спокійно переносив такі брехні на свою адресу і вважав за справу негідну його особи відповідати на безпідставні плітки. Його спокійний голос звучав повсюди на народних вічах. Словом правди розвіював брехню та наклепи, і все більше і більше завойовував симпатії простих людей. У те місто чи село, де мав виступати Франко, тягнулося сотні селян, щоб послухати правдиве слово великого письменника. А власті спішили всіма правдами і неправдами заборонити всілякі збори, де мав появитися Франко, навіть не маючи на це ніяких законних підстав.

 

…За результатами виборів, у березні 1897 року, газети повідомили, що із 623 виборців, які взяли участь у виборах, за Павла Тишковського (конкурент) голосувало 494 виборці, а за доктора Івана Франка – 122 виборці. Письменник не дуже тривожився тим, що не став послом. Він надто добре знав австрійські закони і ставлення Відня до нього. Він знав і на своїй шкірі відчував ненависть польської шляхти та українських народовців і москвофілів. Це брати по крові колись вигнали його з редакції «Діла», кажучи на дорогу: «Йди і не признавайся, що ти русин». Ті ж народовці цькували письменника доти, доки не витурили із «Зорі». А тепер, коли він працював у редакції Кигjеr Lwowski і дав згоду селянам бути їх кандидатом до державної ради, націоналістичні угодовці звинуватили його в запроданстві і всілякими підступними методами зірвали його обрання до парламенту. А про свої вибори Франко жартував у колі друзів: «Один наслідок мала моя кандидатура, про який мені певно і не снилось: обрання пана Тишковського дісталось йому досить дорого. Довір’я 400 виборців коштувало 8–10 тисяч злотих.

 

Найбільшу частину цієї суми забрали агенти. Вони повинні би прислати мені адресу з подякою». Ще кілька разів робітники та селяни Галичини висували Івана Франка кандидатом на посла до австрійського парламенту. Та велич Франка не давала спокою можновладцям імперії, і вони зробили все, щоб не допустити генія до парламентської трибуни.

 

Наприкінець додамо, що на тих парламентських виборах із Галичини обрали 75 депутатів: 63 поляки, 6 євреїв і 9 українців.

 

Джерело: spadok.org.ua