Ювілей запорізького козацтва

 8 грудня виповнилося 30 років з дня відродження (за фактом - офіційного заснування) сучасного Запорозького козацтва, яке нині існує у вигляді чисельних, подекуди конкуруючих громадських організацій.

Добре пам’ятаю похмурий й доволі холодний недільний ранок 8 грудня 1991 року. Тоді ще ніхто не знав, що це – останній день існування Союзу РСР. В іпостасі репортера служби новин Кабельної інформаційної телевізійної системи КІТС – першої недержавної, тобто відносно незалежної – телекомпанії Запоріжжя я з оператором (якщо не помиляюся, то був легенда місцевого ТБ Юрій Ниц) прибув до Будинку культури НДІ Центрального інституту механізації та електрифікації тваринництва на о. Хортиці (де тепер той БК, та й ЦІМЕТ теж?).

Залишки сну одразу наче рукою зняло. Таке враження, ніби ми опинилися на знімальному майданчику другої серії «Весілля в Малинівці». Боже, яких яскравих чудернацьких персонажів тут тільки не було! Дійсно, хоч кіно знімай. Той у бурці чи черкесці з галунами, зі справжньою прадідівською щаблюкою на боці. Інший ніби у радянському військовому однострої, але з незрозумілими погонами й шевронами, та ще й з позастатутними вислими вусами і оселедцем. Третій у цивільному піджачку, надягнутому на вишиванку, в синіх або червоних шароварах, опоясаних широким кольоровим кушаком й заправлених в офіцерські хромові чоботи. Четвертий...

Усіх, однак, не перелічиш – чоловік сто різного віку та соціального стану зібралося тоді в актовій залі БК на славетній Хортиці. І з кожного хоч картину маслом пиши! Сама ж сцена, на якій розташувалася президія, була прикрашена портретами якихось незнайомих солідних дядьків, одягнутих по-старовинному і геть не схожих ні на членів Політбюро ЦК КПРС, ні на лідерів «демократичної меншості» у тодішній Верховній Раді. Нам, медійним невігласам, терпляче роз’яснили, що то були портрети кошових отаманів та гетьманів.

Отже, в той вікопомний день в БК на Хортиці, майже на березі Дніпра, відбулася установча Велика Рада Козацького Товариства «Запорозька Січ» (щоправда, спочатку вона чомусь іменувалася «Запорізькою»). Та ще символіка, однак. Учасники Ради оголосили новонароджену (чи то відроджену?) «Січ» таким собі правонаступником й наслідувачем традицій славетного Війська Запорозького Низового – не більше і не менше. Її очолили місцеві активісти «козацького відродження». Деякі з них, якщо не більшість, були водночас помітними фігурами «національно-демократичного руху» на Запоріжжі. Головою Товариства обрали широко відомого у тоді ще вузьких націонал-патріотичних колах Василя Мелащенка. Олександр Панченко, знакова постать у козацькому русі всієї України, обійняв скромну малопомітну посаду кошового осавула «Запорозької Січі».

Установча Рада 8.12.1991 стала підсумковою фазою суспільного процесу, який пішов ще за часів пізньої перебудови. Як і всюди в тодішньому СРСР, люди почали активно цікавитись історією рідного краю. Багато хто шукав власне національне та родинне коріння, працював в архівах. Ясна річ, це явище не могло оминути й запорізький край.

У 1989 році в обласному центрі сформувався політичний клуб з промовистою назвою «Січ». Він був неформальним, як тоді казали, об’єднанням пасіонарних різночинців, головне, інтелігенції – людей з різними, часто-густо протилежними інтересами та поглядами. Тим часом йшла підготовка до 500-річчя виникнення Запорозького козацтва – події вельми пафосній, проте з датою доволі умовною, прив’язаною до першої літописної згадки про козаків-запорожців. Атмосфера свята, що наближається,

дуже сприяла виникненню масового інтересу до козацтва.

В липні 1990 року відбулася спроба зібрати Козацьке Коло на Хортиці. Ентузіасти-неформали вперше ухвалили рішення створити реєстр козаків. У вересні того ж року в місцевій пресі з’явилося звернення до всіх, хто небайдужий до справи відродження Запорозького козацтва, із закликом «гуртуватися». Активісти почали збиратися в БК ім. Кірова (згодом БК ЗАлК). Поточну оргроботу очолила старший науковий співробітник Музею історії Запорозького козацтва Людмила Брацило. На першу зустріч прийшли десь 20 чоловік. Були затверджені програма засідань клубу та його назва – клуб козацької слави «Запорозька Вольниця». «Вольниця» стала першим відкритим для всіх бажаючих загальноміським зібранням, на якому можна було долучитися до української історичної спадщини. 26.10.1990 обрали старшину і отамана клубу. Ним став Валерій Наріжний.

У той же самий час на головному підприємстві ВО «Моторобудівник» (нині АТ «МОТОР СІЧ») виникло «Козацьке Братерство», керівниками котрого стали Володимир Мельник і Анатолій Бугрим. Така, якщо вкрай стисло, передісторія незабутньої події 30-річної давнини, що відбулася на Хортиці в останній день існування СРСР.

Після державної реєстрації Товариства «Запорозька Січ» діяльність козацтва майже не змінилася. Щотижня «нові січовики» збиралися у наданому владою кабінеті культурно-ділового центру «Байда», згадували гетьманів, обговорювали дискусійні моменти історії, конструювали «проекти розбудови». Постійно змінювалися отамани. Суперечки виникали постійно з багатьох питань – від глобально-політичних до організаційних (наприклад, яку форму носити).

Особливо дратівливим виявилося релігійне питання. «Полумяні патріоти» були за самопроголошений «Київський патріархат». Ті ж, хто вважав, що «батьківську віру, як і Батьківщину, не обирають», горою стояли за традиційну помісну Українську Православну Церкву. Власне, ця «крапля» й переповнила чашу терпіння: 16 квітня 1994 року прихильники Олександра Панченка офіційно оголосили про свій вихід із КТ «ЗС». 17 вересня того ж року вони створили Козацьке Військо Запорозьке Низове. Під цією назвою КВЗН діє донині. Більш того, воно стало основою більш розгалуженої всеукраїнської структури – Спілки козаків України «Військо Запорозьке». Втім, це вже окрема історія.

... На превеликий жаль, відеоплівка з робочим матеріалом, відзнятим 8 грудня 1991 року на установчій Великій Раді «Запорозької Січі», і новинний сюжет про цю подію не збереглися. Імпортні відеокасети тоді були страшенним дефіцитом і коштували дорого, тому ефірні, вони ж архівні випуски новин подекуди використовувалися для оперативних зйомок. Можливо, десь у когось збереглися фотокадри. Але точно збереглася пам'ять про той незабутній ранок, і вона не згасне, доки живий хоча б один учасник і свідок того вікопомного дійства.

Сергій ГРИГОР’ЄВ, фото автора

Источник Позиция