Запоріжжя історичне: дорогоцінні перлини минулого

 Працюючи в архівах і бібліотеках, натрапив на деякі маловідомі широкому загалові цікавинки з історії нашого краю, зокрема, Запорізького району. Як відомо, його історичним ядром був колишній Верхньо-Хортицький район, через деякий час після Великої Вітчизняної війни приєднаний до власне Запорізького сільського району, що оточував обласний центр зі сходу.

Навіть по завершенні нещодавньої адміністративної реформи, внаслідок якої територія і населення Запорізького району збільшилися вчетверо, його адміністративним центром залишається селище Верхня Хортиця – частина Дніпровського району міста Запоріжжя. Унікальний випадок!

Гортаючи пожовтілі підшивки обласних газет «Червоне Запоріжжя» та «Большевик Запорожья» (попередників «Запорізької правди» та «Индустриального Запорожья») за сорокові роки ХХ століття, переписав собі у блокнот і перефотографував низку тодішніх публікацій, котрі здалися мені вартими уваги сучасних читачів.

Ось, приміром, фото в «ЧЗ» № 69 (6078) за 23 березня 1941 року, під ним коротенький текст такого змісту: «В електропарниках колгоспу імені Ільїча (так в оригіналі – авт.), Запоріжського (аналогічно – авт.) району, поспіли ранні овочі. Вже здано торговим організаціям Запоріжжя 1000 кілограмів огірків. Зараз в парниках дозрівають помідори. На фото: орденоносець, завідуючий городництвом колгоспу М.С.Коваль, перевіряє температуру повітря в електротеплиці. Фото М.Колядюка».

«Отакої!»,- подумалось. Передвоєнний 1941-й, лише 20 років по завершенні Першої Світової та ще більш руйнівної Громадянської – і електрична теплиця ніби щось саме собою зрозуміле, майже банальне! Звісно, колгосп передовий, так би мовити, вітринний – імені Великого Вождя усіх трудящих і знедолених, відтак,особлива увага згори і дефіцитні ресурси з централізованих державних фондів в першу чергу саме йому. І все ж, і все ж...А чи тепер фермери можуть дозволити собі щось подібне? І чи знайдеш у наші дні на ринках, в супермаркетах тощо у березні-квітні ранні огірочки-помидорчики? Не турецькі чи єгипетські, насичені нітратами та іншою хімією, а свої рідненькі, запорізькі? Або хоча б херсонські чи дніпровські? На жаль, питання суто риторичне.

Годі, гортаємо підшивки далі. Ось російськомовний «Большевик Запорожья» за 1948 рік. Область вже чотири роки як звільнена від окупації. Та й сама жахлива війна давно позаду. На що ж насамперед звертає увагу читачів друкований партійний орган?

В № 70 (1514) «БЗ» за 7 квітня під заголовком «Вести полевые работы быстрыми темпами» вміщено знімок штатного фотокореспондента цієї газети Л.Вільтмана. Текстівка під світлиною повідомляє: «Одним из первых в Верхне-Хортицком районе начал весенний сев колхоз имени Орджоникидзе. Агрегат тракториста Степана Цветика с первых же дней сева выполняет сменные нормы на 110-120 процентов. На снимке: тракторист Степан Цветик заканчивает сев овса в колхозе». Тепер такі трактори можна побачити хіба що на оглядовому майданчику Музею техніки Богуслаєва.

16 квітня «Большевик Запорожья» (№ 76 (1520)) вміщує фотоінформацію про те, що «в колхозе имени Сталина, Верхне-Хортицкого района, задержаны талые воды. Сейчас они будут использованы для поливки огородов. На снимке (слева направо): колхозницы артели Вера Марченко, Ольга Сулышенко, Мария Василенкова и Мария Ордати заканчивают работу по отводуводы в каналы». Приклад актуальний як ніколи. Незважаючи на патологічно теплі, безсніжні зими останніх років, мало хто із фермерів і дачників займається у своїх господарствах вологозатриманням. А дарма!

Той же фотокор друкує 27 квітня («БЗ» № 84 (1528)) ще одну характерну світлину. Під нею – таке пояснення: «Колхоз имени Сталина, Верхне-Хортицкого района, имеет около 100 гектаров плодоносного сада, из них 22 гектара – виноградника. В этом году артель рассчитывает получить от сада 220.000 рублей дохода. На снимке: Ольга Дузь-Крятченко производит подрезку виноградной лозы». Тобто по 2200 карбованців зиску з га! Нічого собі «неефективне планове господарювання». Нам би нині таку капіталістичну ринкову рентабельність. 

Як мешканця Верхньої Хортиці, її центральної частини, мене привабила коротенька замітка В.Пельчика з промовистою назвою «Верхняя Хортица благоустраивается»: «В Верхней Хортице развернулись работы по благоустройству районного центра. К 1 Мая будет восстановлен парк культуры и отдыха. Здесь уже посажено 4.300 различных декоративных деревьев, сделаны аллеи и клумбы, бассейн, отремонтирован водопровод. Парк электрифицирован. На восстановлении парка работает коллектив завода «Ковкий чугун», учащиеся и преподаватели ФЗО №12, студенты педагогического училища. Благоустраиваются села района. В селе Новое Запорожье все дома колхозников побелены, сделаны тротуары, к 1 Мая будет построен колхозный клуб. Праздничный, нарядный вид принимает село Нижняя Хортица» (№ 90 (1534), 4.05.1948).

Парк цей існує дотепер, майже щодня ходжу через нього. Немає тут вже ані басейну, ані алей, ані клумб. Натомість 14 жовтня 2009 року з’явився оригінальний за візуальним рішенням пам’ятник німцям-менонітам, чиєю столицею до початку 1944-го було поселення (колонія) Oberchortyza-Rosenthal. На жаль, місцеве населення миттєво захаращує парк усіляким непотребом, щойно територію приберуть. Та й пояснювальний напис на меморіалі зроблений з граматичною помилкою. А за районним Будинком культури сиротіє покинутий напівзруйнований танцмайданчик.

... Давно вже немає серед живих нікого з тих людей, чиї імена зустрічаються на ламких сторінках часописів 40-х років ХХ століття. Хіба хтось із читачів згадає бодай когось. Нічого не поробиш: що було, то спливло. Спливе й модерне сьогодення. І все ж оці поганенькі за якістю світлини, ці безхитрісні, часом дещо наївні замітки знаходять хвилюючий відгомін у душі. Бо все це наше, все це – рідне, запорізьке.

Сергій ГРИГОР’ЄВ

Источник Позиция