Костянтин Сушко презентував книжку "Хортиця – острів святилищ"

Нещодавно відбулася прес-конференція з нагоди виходу книжки «Хортиця – острів святилищ», яку презентував відомий запорізький письменник, член Національної спілки журналістів, член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені Івана Франка Костянтин Сушко.

Уперше так детально й проникливо розповідається про стародавні хортицькі кургани (колись їх там було 129) та їхнє призначення, про цілу мережу сакральних об'єктів (зокрема, святилища), про потужну хортицьку енергетику.

Дев'ята книжка відомого дослідника й оборонця Хортиці зовсім не схожа не лише на його попередні твори про найбільший острів на Дніпрі, а й на все, написане з цього приводу іншими авторами. Звідси й коротеньке звернення: «Дорогий читачу! Значну частину фактів, в силу деяких причин, оприлюднюю вперше, і зараз настійно запрошую тебе прогулятися тією Хортицею, якої ти досі, либонь, і не знав...».

Яка ж то Хортиця? Перш ніж повести читача досі невідомими маршрутами, автор подає (до речі, українською та російською мовами) розлогий історичний нарис, із якого видно, хто, коли і яким чином першим почав освоювати благословенний острів, хто активно продовжив цю ганебну й небезпечну справу, до чого це призвело, і як воно позначилося на долі самих освоювачів. Таким же розлогим нарисом (теж двома мовами), в якому окреслюється дещо із сьогоднішніх проблем заповідного острова, книга закінчується.

А між цими своєрідними передмовою і післямовою – сім розділів, щедро ілюстрованих малюнками, схемами, чорно-білими та кольоровими світлинами. Сюжетно розділи між собою не пов'язані, зате ідейно усі вони працюють на одне: поступово, багатьом із нас знайома територія постає у доволі незнайомому вигляді такого собі гігантського Храма Просто Неба, в суті якого, звісно, переважає духовне, а не розважальне, і аж ніяк не споживацьке.

Усе це базується на фактах, що випливають, насамперед, із результатів багаторічних археологічних досліджень, із краєзнавчих пошуків, а вже потім до всього долучаються спостереження, інтуїція та висновки самого автора.

Автор (до речі, генеральний директор заповідника у 2005-2007 роках) переконливо доводить, що головним у будь-якому заповіднику, а в такому, як Хортицький – у першу чергу! – є природно-історичне середовище, і ось тут може відчуватися певний дисонанс між цим твердженням та сучасним загальним виглядом острова. Ймовірність цього дисонансу підсилюється кольоровими світлинами шестирічної давнини, коли, накладаючи їх та сучасні хортицькі реалії, можна порівняти, як було і як стало.

Отож мимохідь і мимохіть виникають питання: чому в такому стані перебувають сьогодні пам'ятні знаки Українській Писанці та Скіфському Казану, які доповнюють визначальну хортицьку сутність? Чому «світять ребрами» стилізовані козацькі бекети? Чому ліквідуються щити з написами, установлені більше шести літ тому? Чим займається на острові господарство, яке стало правонаступником колишнього експериментального господарства? І ще до багатьох запитань спонукає книжка, до виходу якої автор ішов майже 30 літ, і з'яву якої давно підсвідомо чекали небайдужі люди.