Виговський і Тетеря – співтворці «московського ярма»

18 (8 за старим стилем) січня виповнюється 361 рік Переяславської козацької Ради (1654). І хоча дата не «кругла», не ювілейна, а сама ця історична подія є тепер non grata у сучасній Україні, все ж таки варто згадати деякі її маловідомі, проте дуже повчальні аспекти. Зокрема, у нас прийнято всіляко замовчувати видатну роль у проведенні «явної всім» Ради майбутніх гетьманів Івана Виговського і Павла Тетері, на той час – відповідно генерального писаря Війська Запорозького і Переяславського полковника.

Як визнають деякі науковці самостійницького напряму, І.О. Виговський був «одним із найпалкіших прихильників» присяги малоруських козаків на вірність «цареві східному, православному». Роль Івана Остаповича у підготовці та проведенні цього непересічного ідейно-політичного заходу неабияка. Завдяки Переяславу автономна козацька держава «Військо Запорозьке» (у межах, визначених Зборівським договором від 6.09.1649) здобула протекторат Московського царства.

Поряд з Хмельницьким Виговський і Тетеря – провідні учасники цієї вікопомної події, кого «Акты Юго-Западной России» називають по імені: «Потом полковник переяславский Тетеря, ходячи по кругу, на все стороны спрашивал: все ли тако соизволяете?.. И после того писарь Иван Выговской, пришедши, говорил, что-де казаки и мещане все под государеву высокую руку поклонились».

А вже 1658 року – Гадяцький договір, згідно з яким Гетьманщина, розірвавши державний зв'язок із Москвою, мала б наряду з Польщею й Литвою увійти до складу триєдиної конфедеративної Речі Посполитої на правах Великого князівства Руського. Ще через рік – Конотопська битва, в ході якої Виговський за допомогою татар вщент розгромив російське військо.

Що, власне, і чому трапилося у період від 8 січня 1654 року по 16 вересня 1658-го? Науково обгрунтовану відповідь слід, за логікою, шукати в спеціальній літературі, хоча фахові історики, за малим винятком, упереджені, бо ідеологічно ангажовані. Тому для одних Виговський – це беззаперечний національний герой, котрий значно випередив свій час, проте залишився незрозумілим для власного народу. Для інших – перший у ряду гетьманів-зрадників, який спровокував Руїну й подальший розкол України на Лівобережну та Правобережну.

Яким чином хоробрі воїни, православні лицарі, котрі керувалися лише міркуваннями про благо Вітчизни, посміли зректися даної ними на Євангелії присяги православному ж государю? Які кривди та побоювання переважили в їхніх серцях? Чи самі вони не наробили при цьому непоправних помилок? А якщо наробили, то чому? Завжди ставиш собі подібні запитання, розмірковуючи над долею таких людей як Виговський і Тетеря. Характеризуючи їх та їхніх прихильників-однодумців, Костомаров зазначає, що «все это были люди, по уму и образованию стоявшие выше прочих» (монографія «Богдан Хмельницкий», с. 511).

Саме досвідчений дипломат Виговський не дав перевести у розрив із Першопрестольною гостре незадоволення керівників козацького уряду Віленською угодою між Варшавою і Москвою: «Царь отправил своих полномочных в Вильну, где … в сентябре 1656 года заключили трактат, по которому Речь Посполитая обязывалась после смерти Яна Казимира избрать на польский престол Алексея Михайловича, а Алексей Михайлович … обещал защищать ее. Украинский летописец говорит, будто на этом съезде послов было постановлено, что царь примет на себя долг усмирить и подчинить казаков власти Короны Польской, которая будет ему принадлежать… Хмельницкому и казакам был очень не по сердцу разрыв Московского государства со Швецией; он парализовал планы казацкого гетмана, которому хотелось бы, напротив, чтобы Москва воевала до конца против Польши вместе со Швецией»…

На мій погляд, особиста трагедія Івана Виговського полягає в тому, що він здійснив стратегічну помилку, недооцінивши силу антипольських настроїв в тодішній Україні. Через чотири з половиною роки після звільнення з-під польського колоніального ярма жодні політичні прожекти, пов’язані з Варшавою, не мали ані мізерних шансів переламати ці потужні масові настрої. Бо рушійною силою історії є все ж таки народ, подобається це комусь чи ні. Для «голоти» ляхи й надалі залишалися лютими ворогами. Як результат, начебто добрі наміри провідної «отаманії» обернулися страшенною Руїною, подальшим обмеженням вольностей і прав козацької держави, тривалим розколом України надвоє.

Власне, цей факт визнають деякі історики самостійницького спрямування: «В широких масах українського народу, серед міщан, рядових козаків і селян поворот до державної злуки з Польщею був непопулярний: вони боялися, що разом з Польщею повернуться старі порядки, національно-релігійні утиски і панщина. Ці побоювання дуже зручно використовували деякі українські політики, які стояли в явній або скритій опозиції до Виговського й які на піддержці з боку Москви будували власні своєкорисні й честолюбні пляни» («Нариси…», с. 58). Саме тому проект Великого князівства Руського обернувся на пшик, а життя Івана Остаповича трагічно обірвалося з подання його колишнього спільника Павла Тетері, з 1664 року – гетьмана Правобережної України у складі Речі Посполитої.

Не занурюючись у нетрі політологічного аналізу умов Гадяцької угоди, зазначу очевидне: ми не знаємо, чи працювала би вона на практиці, навіть якби сейм ратифікував її в повному, некастрованому обсязі, а Україну не охопило би повстання проти Виговського. В умовах реального життя ідеальні моделі подекуди дають неочікувані збої. Ризикну припустити, що Гадяцький проект навряд чи задовольнив би очікування його творців. Чому? Тому що опозиція постійно дорікала би правителю Великого князівства Руського за те, що інші землі історичної Русі (Волинь, Галичина тощо), котрі хотів звільнити ще батько Хмель, залишаються під ярмом іновірців – Польської корони та Великого князівства Литовського.

З іншого боку, де ж ти подінеш присягу Хмельницького, Виговського, Тетері та іншої козацької старшини на вічну вірність цареві (нагадаю ще раз, Помазанику Божому), яку вони дали на святому Євангелії в соборному храмі Переяслава? «Договор с московской державой был не простым союзом против поляков, а подданством», – підкреслює М.І.Костомаров (с. 521). Тому порушення з їхнього боку священного хрестоцілування є справжньою причиною фіаско Виговського та його найближчого оточення. Втім це переконливий, вагомий аргумент лише для тих, хто має православний світогляд.

Звідси висновок: перш ніж робити той чи інший доленосний вибір подальшого історичного шляху для Батьківщини, можновладцям слід не тільки найретельніше зважити всі «за» і «проти», але й обов’язково узгодити цей вибір з народом. Навіть якщо комусь здається, що значна його частина «темна» й «не розуміє власної вигоди». Інакше попереду – неодмінна чергова Руїна. Котра вже за майже 360 років?..

Осавул Сергій ГРИГОР’ЄВ, начальник прес-служби Козацького Війська Запорозького Низового