Регистрация    Войти
Авторизация
» » » » Флагман землі подільської

Флагман землі подільської

Категория: Позиция » Cтатьи » Экономика
Флагман землі подільської Днями довелось відвідати Волочиськ, районний центр на південному заході Хмельницької області. Його візитівкою і окрасою є місцевий машинобудівний завод ВМЗ – відокремлений підрозділ АТ «МОТОР СІЧ». Востаннє був там влітку 2003 року. Тому, коли вранці потяг «Запоріжжя–Львів» почав гальмувати перед околицею Волочиська, мимоволі відчув хвилювання: що побачу цього разу, що змінилося і чи на краще?
 

Проте вже на привокзальній площі побачив, що, попри обидва «майдани» і лихо на сході країни, переважна більшість мешканців міста не стали Іванами, котрі не пам’ятають свого роду. Про це свідчить ідеальний стан монумента радянським воїнам-визволителям, котрі на віки вічні упокоїлися у подільській землі. В нинішні часи ставлення до героїки та самої назви Великої Вітчизняної війни безпомилково свідчить про те, хто є хто.

 

Від вокзалу до ВМЗ – хвилин п’ять машиною. Головна магістраль міста – вул. Незалежності. На ній розташовані адміністративні споруди, заклади культури, торговельні центри і магазини, автостанція тощо. Написи переважно українською. Вона у цих краях реально побутова – щоправда, з інтонацією, відмінною від звичної нам наддніпрянської. Деінде на крамничках латиниця. Ну якщо це міжнародний фірмовий бренд, trade mark.

 

Всюди чисто, не насмічено, хоча перехожих чимало. Вища культура побуту, ніж у нас? Можливо. Тоді є чому повчитися… А ось попереду праворуч виростають місцеві «хмарочоси» з силікатної цегли. Мені ненав’язливо нагадують, що практично усі багатоповерхові житлові будинки та об’єкти соцкультпобуту з’явилися у місті, як тут кажуть, «за Богуслаєва». Тобто в період 1973–1988 років, коли Вячеслав Олександрович був директором і водночас будівничим споруджуваного майже «з нуля» Волочиського машзаводу – філії Запорізького ВО «Моторостроитель». П’ять-шість днів на тиждень, по 10–12 годин на добу розбудовували виробництво й налагоджували випуск серійної продукції, а у свої законні вихідні «міняли фах» – ставали теслями, бетонниками, мулярами, каменярами тощо. У так званий «господарчий спосіб» будували собі і своїм молодим родинам дах над головою.

 

Інакше було аж ніяк. Працівникам нового підприємства спочатку просто не було де жити, хіба в приймах по напівсільських хатах. Бо аж до 70-х років минулого століття Волочиськ залишався безнадійно дрімотним провінційним містечком, що його кількома майстерними штрихами зафіксував у своїй повісті «Поединок» Олександр Купрін, який свого часу служив у місцевому гарнізоні на кордоні з тодішнєю Австро-Угорщиною. Проте молоде завзяття 35-річного на той момент Вячеслава Богуслаєва, його друзів і колег-однодумців, їх жага до повноцінного життя і перемог взяли гору над жахливим побутом і безліччю найрізноманітніших «сюрпризів», що виникали повсякчас. Тому В’ячеславу Олександровичу присвоєне звання почесного громадянина Волочиська, а його ім’я носить вулиця, на якій молодий енергійний директор разом із сім’єю мешкав під час розбудови ВМЗ і самого міста.

 

…Незважаючи на невідкладні справи, директор Волочиського машинобудівного заводу Олександр Стаднічук знайшов трохи часу, аби поспілкуватися. Власне, я встиг поставити йому лише пару запитань (на всі інші відповіли заступники):

 

– Які виробничі питання нині вирішує керівництво підприємства?

Нещодавно встановлені на заводі т.зв. пруткові автомати з ЧПУ дозволяють знімати з верстатів практично готові деталі. В цілому ж за останні три роки задля заміни фізично зношеного обладнання придбано 39 нових верстатів та обробних центрів. Разом з тим з метою заощадження коштів ведеться системна робота з модернізації обладнання. Останнім часом за власний рахунок підприємства модернізовано 28 верстатів.

 

Вирішення якої проблеми колектив вважає своїм найвищим досягненням?

– Головним досягненням за нинішніх дуже складних умов вважаємо збереження трудового колективу і працюючого виробництва, вчасне та якісне виконання завдань, що їх ставить перед нами головне підприємство у Запоріжжі. Сьогодні ВМЗ є найбільшим за обсягами виробництва і чисельністю персоналу промисловим підприємством Хмельниччини, до якої ми належимо адміністративно, та Тернопільщини, з якою ми сусідуємо безпосередньо, через річку Збруч. Професіоналізм наших працівників дозволяє розробляти і впроваджувати передові інноваційні технології, нове сучасне обладнання.

Директором ВМЗ Олександр Стаднічук працює з січня минулого року. По закінченні 2002 року Національного аерокосмічного університету «Харківський авіаційний інститут» одержав на заводі посаду змінного майстра цеху №442. Потім працював старшим і контрольним майстром, заступником начальника цеху з виробництва. Тобто від «а» до «я» (якщо не більше) знає підприємство, його сильні і вразливі сторони, бачить перспективи подальшого розвитку, має бажання, здібності, енергію і лідерські якості, аби гідно вести колектив назустріч майбутньому. Так, принаймні, мені атестували Олександра Стаднічука.

 

Приємне враження залишили по собі відвідини ВМЗ. В одному з основних цехів «сам процес» можна побачити з висоти приблизно третього поверху. На величезній площі унизу все рухається, видає характерні металеві звуки. В повітрі – неповторний запах діючого виробництва. Всі щось зосереджено виготовляють – і людей багато! Десятки. Така картина виглядає нині наче фантастика. Чи то солодкий спогад про минуле.

 

Спускаємось, так би мовити, з небес на землю. Йдемо на дільницю, де збирають фірмову продукцію ВМЗ, завдяки якій він відомий у багатьох країнах усіх континентів – пересувні автоматизовані газотурбінні електростанції на автомобільному шасі, скорочено ПАЕС-2500. Маючи за основу дещо перероблений і оновлений авіадвигун АІ-20, що відслужив свій льотний ресурс на крилі, пересувна електростанція потужністю 2,5 МВт живить промислових і побутових споживачів енергією, компенсує її нестачу за пікових навантажень, працює в режимі резервування. Тому головні покупці ПАЕС-2500 – такі країни як Казахстан, Туркменістан, Бразилія, Аргентина, Пакистан, Іран. Тобто ті, яким бракує власних ГЕС, ТЕЦ та АЕС. З 1973 року у Волочиську випущено майже 2000 пересувних електростанцій. Їх сумарна потужність вдвічі перевищує потужність Дніпровської ГЕС.

 

У цеху №442 мимоволі замилувався легкими й точними рухами молодої вродливої жінки, яка так само невимушено впорається з чималеньким металообробним верстатом, наче це міксер у неї вдома на кухні або швейна машинка. Зовуть її Антоніна Задерей. Вона токар-револьверник III розряду. Розмовляти їй, відверто кажучи, нема коли. Та й про що розпитувати, коли в дівчини геть усе на обличчі написано? Має пристойну роботу, соцпакет, повагу оточуючих, перспективу. Є впевненість у завтрашньому дні. То чому б не посміхатися?

 

Неподалік бачимо сріблястий корпус чергової ПАЕС на шасі. Її багатотонне «серце» знаходиться в іншому приміщенні – на стенді випробувальної дільниці. Старший майстер Віталій Павенський охоче демонструє, як діагностується «стан здоров’я» турбіни. Він у неї відмінний. Замовник залишиться задоволеним.

Між тим ринок т.зв. «наземної техніки» довготривалого використання не гумовий. Впливає на нього і велика політика – іноді, на превеликий жаль, вкрай негативно. Тому своєрідним «страховим полісом» для трудового колективу ВМЗ є випуск широкого асортименту товарів народного споживання. 53 із 80 найменувань ТНП – це глушники до легкових автомобілів. Великим попитом користуються мотоблоки трьох модифікацій з навісним та причіпним обладнанням. Цю міні-техніку експлуатують як у приватних садибах, так і у великих господарствах.

 

Ще одним пріоритетом ВМЗ є виготовлення комплектуючих, оснастки та спеціального інструменту, які використовуються на головному підприємстві в Запоріжжі у виробництві авіаційних двигунів для 61 моделі літаків та гвинтокрилів. До речі, нещодавно на заводі обладнали власну вертолітну площадку, на яку можуть приземлюватись гелікоптери – також і ті, що вже зібрані та серійно складатимуться на МОТОР СІЧі. Взагалі таке враження, що із самого початку територію Волочиському заводові відвели, так би мовити, на виріст. За розумної державної політики ВМЗ міг би значно наростити свою виробничу потужність, принести більше користі Україні.

 

Ефективне управління підприємством та його підтримка з боку АТ «МОТОР СІЧ» як єдиного цілого і особисто Вячеслава Богуслаєва дозволяє ВМЗ утримувати молодіжну спортивно-оздоровчу базу «Ровесник», спортивний комплекс «Дружба», Музей бойової слави (фрагмент оборонних споруд Проскурівського укріпленого району, експозиція військової техніки, зброя та особисті речі, листи солдатів Великої Вітчизняної війни). Крім того, співробітники підприємства мають змогу оздоровлюватись у санаторії «Райдуга», який теж входить до складу АТ «МОТОР СИЧ» (і розташований, до речі, по вул. Запорізькій). Втім вищезгадані «об’єкти» настільки самодостатні, а люди, що ними опікуються – настільки цікаві, що кожен з них заслуговує окремої публікації.

 

Перепрошую за тривіальність, але все ж таки зазначу, що ВМЗ є для Волочиська «градообразующим предприятием». Нині тут працюють майже дві тисячі осіб. Його відрахування складають 15% бюджету тутешньої ОТГ (райцентр плюс 17 навколишніх сіл). Хоча, звичайно, щоденні покупки, інші витрати заводчан та їх домочадців додатково й при тому потужно живлять економіку громади. Двоє «моторівців» обрані депутатами місцевої ради. Деякі керівники міста і району є вихідцями з ВМЗ. Трудовий колектив підприємства і його яскравий представник Вадим Дрозд, електрозварювальник дільниці ремонту авіадвигунів, занесені на Дошку пошани, яка називається «Слава і гордість Волочиського району». І все це значною мірою завдяки тому, що за ВМЗ височіє постать МОТОРа – флагмана вітчизняної високотехнологічної наукомісткої індустрії.

 

Висновки очевидні. Незважаючи на мовні та деякі ментальні відмінності, люди праці та конкретної справи, які мешкають на берегах Збруча і на берегах Дніпра, поважають і цінують одне одного, мають взаємну симпатію, бо виходять зі спільного розуміння минулого і щирого бажання жити в єдиній державі також в майбутньому. Вони потрібні одне одному. Суворі випробування останніх років лише зміцнили таке розуміння. Люди діла вимагають від політиків, щоби ті допомагали, а не заважали виводити країну з системної кризи. Чи дійдуть ці вимоги до адресатів? Хотілося б сподіватися.

 

Щира подяка співробітнику ВМЗ Станіславу Відлацькому за допомогу у підготовці даної публікації.

 

Сергій ГРИГОР’ЄВ, фото автора і Станіслава ВІДЛАЦЬКОГО

 

Источник Позиция

 

 

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.
Написать комментарий
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:
Введите код: